Ліпразид таблетки 10мг № 30

Склад

діючі речовини: лізиноприл та гідрохлортіазид;

1 таблетка Ліпразиду 10 містить лізиноприлу (у перерахуванні на 100 % безводний лізиноприл) – 10 мг, що відповідає лізиноприлу дигідрату – 10,89 мг та гідрохлортіазиду (у перерахуванні на 100 % суху речовину) – 12,5 мг;

1 таблетка Ліпразиду 20 містить лізиноприлу (у перерахуванні на 100 % безводний лізиноприл) – 20 мг, що відповідає лізиноприлу дигідрату – 21,78 мг та гідрохлортіазиду (у перерахуванні на 100 % суху речовину) – 12,5 мг;

допоміжні речовини: Ліпразид 10 – маніт (E 421), крохмаль кукурудзяний, магнію стеарат, заліза оксид жовтий (E 172), кальцію гідрофосфату дигідрат. Ліпразид 20 – маніт (E 421), крохмаль кукурудзяний, магнію стеарат, заліза оксид червоний (E 172), кальцію гідрофосфату дигідрат.

Лікарська форма

Таблетки.

Основні фізико-хімічні властивості:

Ліпразид 10 – таблетки круглої форми з двоопуклою поверхнею, кремового кольору. На поверхні таблеток допускається мармуровість і вкраплення від жовтого до коричневого кольору.

Ліпразид 20 – таблетки круглої форми з двоопуклою поверхнею, рожевого кольору. На поверхні таблеток допускається мармуровість і вкраплення червоно-коричневого кольору.

Фармакотерапевтична група

Засоби, що впливають на ренін-ангіотензинову систему. Комбіновані препарати інгібіторів АПФ. Лізиноприл та діуретики. Код АТХ С09В А03.

Фармакологічні властивості

Фармакодинаміка.

Комбінований антигіпертензивний препарат, який містить інгібітор ангіотензин-перетворювального ферменту (АПФ) лізиноприл та діуретик гідрохлортіазид.

Лізиноприл інгібує АПФ, який перетворює ангіотензин I в ангіотензин II. Зниження вмісту ангіотензину II спричиняє пряме зменшення рівня альдостерону. Це призводить до зниження загального периферичного опору судин та системного артеріального тиску.

Гідрохлортіазид є тіазидним діуретиком з антигіпертензивною дією. Знижує реабсорбцію електролітів та води у дистальних канальцях нирок, збільшує діурез, внаслідок чого зменшується загальний циркулюючий об′єм крові та знижується підвищений артеріальний тиск. Значне зниження систолічного та діастолічного артеріального тиску настає через 3-4 дні прийому гідрохлортіазиду, а оптимальний антигіпертензивний ефект спостерігається після 3-4 тижнів застосування препарату.

Комбінація лізиноприлу та гідрохлортіазиду спричиняє більш виражений гіпотензивний ефект, ніж кожний компонент окремо.

Немеланомний рак шкіри: Результати двох фармакоепідеміологічних досліджень, що базувалися на даних Датського національного реєстру онкологічних захворювань, продемонстрували кумулятивний дозозалежний зв’язок між гідрохлортіазидом (ГХТЗ) та виникненням базальноклітинної карциноми (БКК) і пласкоклітинної карциноми (ПКК).

Одне дослідження включало популяцію з 71 533 пацієнтів з БКК і 8 629 пацієнтів з ПКК, яких порівнювали з 1 430 833 і 172 462 пацієнтами з контрольної популяції відповідно. Застосування високих дох ГХТЗ (≥ 50,000 мг кумулятивно) було пов'язано зі скоригованим коефіцієнтом ризику (КР) 1,29 (95 % довірчий інтервал (CI): 1,23-1,35) для БКК і 3,98 (95 % CI: 3,68-4,31) для ПКК. Чіткий кумулятивний дозозалежний зв’язок спостерігався як для БКК, так і для ПКК.

Інше дослідження показало можливий зв’язок між раком губи (ПКК) і застосуванням ГХТЗ: 633 випадки раку губи (ПКК) співставляли з 63 067 пацієнтами контрольної популяції, використовуючи стратегію випадкової вибіркової сукупності. Кумулятивний дозозалежний зв’язок був продемонстрований зі скоригованим КР 2,1 (95 % CI: 1,7-2,6), що збільшувався до КР 3,9 (3,0-4,9) для високих доз (~ 25 000 мг) і КР 7,7 (5,7-10,5) для найвищої кумулятивної дози (~ 100 000 мг) (див. розділ «Особливості застосування»).

Фармакокінетика.

Біодоступність лізиноприлу становить близько 30 %. Прийом їжі не має значного впливу на абсорбцію лізиноприлу. Незначна кількість (6-10 %) зв'язується з білками плазми крові. Початковий ефект після застосування лізиноприлу розвивається через 1 годину, максимальна концентрація у плазмі крові досягається через 6-7 годин після прийому. Практично не біотрансформується в організмі, тільки близько 7 % лізиноприлу метаболізується у печінці. Лізиноприл частково проникає через плацентарний бар'єр. Основна кількість речовини виводиться з організму у незміненому вигляді із сечею. Період напіввиведення із сироватки крові становить 12 годин. Елімінація лізиноприлу у пацієнтів літнього віку уповільнена.

Діуретична дія гідрохлортіазиду розвивається через 2 години після прийому та досягає максимальної вираженості через 3-4 години, триває 6-12 годин. Біодоступність гідрохлортіазиду становить 65-70 %. Близько 40 % зв'язується з білками плазми крові. Проникає через плаценту та екскретується у грудне молоко. Гідрохлортіазид не метаболізується, виводиться нирками.

Показання

Артеріальна гіпертензія, якщо монотерапією гідрохлортіазидом або лізиноприлом не досягнуто бажаного зниження артеріального тиску.

Протипоказання

• Гіперчутливість до лізиноприлу, гідрохлортіазиду, до інших компонентів препарату або до інших інгібіторів АПФ;
• гіперчутливість до похідних сульфонамідів;
• ангіоневротичний набряк в анамнезі, спричинений попереднім застосуванням інгібіторів АПФ;
• спадковий або ідіопатичний ангіоневротичний набряк (набряк Квінке) в анамнезі;
• мітральний або аортальний стеноз, гіпертрофічна кардіоміопатія з вираженими гемодинамічними порушеннями;
• гострий інфаркт міокарда з нестабільною гемодинамікою;
• кардіогенний шок;
• тяжка ниркова недостатність (кліренс креатиніну < 30 мл/хв), рівень креатиніну в сироватці крові ≥ 220 мкмоль/л, анурія;
• двобічний стеноз ниркових артерій або стеноз ниркової артерії єдиної нирки;
• стан після трансплантації нирки;
• механічна непрохідність сечовивідних шляхів;
• порушення водно-сольового обміну (резистентна до лікування гіперкаліємія/гіпокаліємія, рефрактерна гіпонатріємія, гіповолемія);
• тяжкі форми цукрового діабету;
• тяжка печінкова недостатність, печінкова енцефалопатія;
• первинний гіперальдостеронізм;
• загострення подагри;
• порфірія;
• застосування з аліскіренвмісними препаратами пацієнтам з цукровим діабетом або з порушенням функції нирок (ШКФ < 60 мл/хв/1,73 м2);
• застосування високопропускних мембран з поліакрилнітрилнатрій-2-метилалілсульфонату (наприклад, AN 69) при гемодіалізі;
• вагітні або жінки, які планують завагітніти (див. розділ «Застосування у період вагітності або годування груддю»).

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодії

Інші антигіпертензивні препарати: можливе посилення гіпотензивної дії. Застосування з нітрогліцерином та іншими органічними нітратами або вазодилататорами може ще більше знизити артеріальний тиск. Гангліоблокатори або блокатори адренергічних нейронів можуть бути застосовані в комбінації з препаратами лізиноприлу тільки під суворим контролем.

Слід уникати поєднання з аліскіренвмісними препаратами.

Подвійна блокада РААС за допомогою комбінованого застосування інгібіторів АПФ (у т.ч. лізіноприлу), БРА або аліскірену пов’язана з більш високою частотою побічних ефектів, таких як артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія, зниження ниркової функції (в т.ч. гострої ниркової недостатності) порівняно з застосуванням одного РААС-блокуючого препарата (див. розділи «Протипоказання», «Особливості застосування»).

Препарати літію: оборотне підвищення рівня літію в сироватці крові та розвиток його токсичних ефектів. Тіазидні діуретики та інгібітори АПФ знижують нирковий кліренс літію і значно підвищують ризик літієвої інтоксикації. Тому застосовувати комбінацію лізиноприл/гідрохлортіазид одночасно з літієм не рекомендується, але якщо таке поєднання необхідне, слід проводити ретельний контроль рівня літію у сироватці крові.

Інші діуретики: відзначається сумація антигіпертензивного ефекту. У пацієнтів, які вже приймають діуретики, особливо у тих, кому діуретики були призначені нещодавно, застосування лізиноприлу іноді може спричиняти надмірне зниження артеріального тиску. Терапію діуретиками слід припинити за 2-3 дні перед початком терапії комбінованим препаратом лізиноприл/гідрохлортіазд для запобігання розвитку симптоматичної гіпотензії. Якщо це неможливо, лікування необхідно розпочинати із застосування лише лізиноприлу.

Калійзберігаючі діуретики, калієвмісні харчові добавки або калієвмісні замінники харчової солі: підвищується ризик розвитку гіперкаліємії. Зазвичай втрата калію внаслідок прийому тіазидних діуретиків послаблюється калійзберігаючою дією лізиноприлу. Застосування калієвмісних харчових добавок, калійзберігаючих діуретиків або калієвмісних солезамінників може призводити до значного підвищення рівня калію в сироватці крові, особливо у пацієнтів з порушенням функції нирок або цукровим діабетом. Якщо одночасне застосування комбінації лізиноприлу/гідрохлортіазиду і будь-якого з цих засобів необхідне, слід застосовувати їх з обережністю і з частим моніторингом рівня калію в сироватці крові.

Препарати, що індукують шлуночкову тахікардію типу «torsade de pointes»: через ризик гіпокаліємії підвищується ризик розвитку серцевих аритмій, у т.ч. шлуночкової тахікардії типу «torsade de pointes» при супутньому застосуванні гідрохлортіазиду і лікарських засобів, на ефекти яких впливають зміни рівня калію в сироватці крові:

• антиаритмічні препарати класу I (наприклад, хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);
• антиаритмічні препарати класу III (наприклад, аміодарон, соталол, дофетилід, ібутілід);
• нейролептики (наприклад, тіоридазин, хлорпромазин, левомепромазин, трифлуоперазин, ціамемазин, сульпірид, сультоприд, амісульпірид, тіаприд, пімозид, галоперидол, дроперидол);
• інші (наприклад, бепридил, цизаприд, дифеманіл, еритроміцин для внутрішньовенного введення, галофантрин, мізоластин, пентамідин, терфенадин, вінкамін для внутрішньовенного введення).

Трициклічні антидепресанти, антипсихотичні препарати, анестетики: одночасне застосування з інгібіторами АПФ може призвести до подальшого зниження артеріального тиску.

Нестероїдні протизапальні препарати (НПЗП), включаючи селективні інгібітори ЦОГ-2, ацетилсаліцилову кислоту у дозі ≥ 3 г на добу, неселективні НПЗП: при тривалому застосуванні НПЗП знижується гіпотензивний та діуретичний ефект інгібіторів АПФ і тіазидів. Супутній прийом НПЗП та інгібіторів АПФ спричиняє адитивний ефект на підвищення рівня калію в сироватці крові, що може призвести до погіршення функції нирок. Зазвичай ці ефекти оборотні. В окремих випадках може спостерігатися гостра ниркова недостатність, особливо при порушенні функції нирок, наприклад, у пацієнтів літнього віку або у пацієнтів зі зневодненням. НПЗП можуть посилювати вплив гідрохлортіазиду на рівень калію в сироватці крові, знижувати натрійуретичний ефект тіазидів; підвищується ризик НПЗП-індукованих порушень функції нирок.

Триметоприм, гепарин: одночасне застосування інгібіторів АПФ і тіазидів з триметопримом підвищує ризик гіперкаліємії та порушення функції нирок.

Гіпоглікемічні препарати (інсуліни, пероральні гіпоглікемічні засоби): епідеміологічні дослідження вказують на те, що одночасне застосування інгібіторів АПФ і протидіабетичних лікарських засобів може посилити ефекти щодо зниження рівня глюкози у крові з ризиком розвитку гіпоглікемії. Імовірність такого ефекту особливо висока впродовж перших тижнів комбінованого лікування, а також при порушенні функції нирок. Може виникнути потреба у корекції доз протидіабетичних препаратів.

Препарати золота: нітритоїдні реакції (симптоми вазодилатації, включаючи припливи, нудоту, запаморочення, артеріальну гіпотензію, що може бути дуже значною) після ін’єкції золота (наприклад, натрію ауротіомалату) відзначалися частіше у пацієнтів, які отримували лікування інгібіторами АПФ.

Симпатоміметики: може знижуватися гіпотензивний ефект інгібіторів АПФ.

Естрогени, кортикостероїди: можливе зменшення антигіпертензивної дії інгібіторів АПФ внаслідок затримки рідини в організмі.

Амфотерицин В (парентеральний), карбеноксолон, кортикостероїди, кортикотропін (АКТГ) або стимулюючі проносні: гідрохлортіазид може посилювати електролітний дисбаланс, особливо гіпокаліємію.

Солі кальцію та вітамін D: тіазидні діуретики можуть знижувати екскрецію кальцію та підвищувати рівень кальцію у плазмі крові. Слід контролювати рівень кальцію в сироватці крові та коригувати дозу препарату кальцію/вітаміну D.

Серцеві глікозиди: підвищується імовірність токсичних ефектів глікозидів (у т.ч. підвищеної збудливості шлуночків) внаслідок розвитку тіазид-індукованих гіпокаліємії та гіпомагніємії.

Холестирамін і колестипол: можлива затримка або зменшення абсорбції гідрохлортіазиду у присутності аніонних смол до 85 %. Тому препарати сульфонамідних діуретиків слід приймати принаймні за 1 годину до або через 4-6 години після прийому цих препаратів.

Антацидні засоби: може знижуватися біодоступність лізиноприлу, тому препарат слід приймати за 1-2 години до або через 1-2 години після прийому антацидного препарату.

Недеполяризуючі міорелаксанти (наприклад, тубокурарину хлорид): гідрохлортіазид посилює дію цих препаратів та підвищує чутливість до тубокурарину.

Соталол: тіазид-індукована гіпокаліємія може збільшити ризик соталол-індукованих аритмій.

Алопуринол: одночасне застосування інгібіторів АПФ та алопуринолу підвищує ризик ураження нирок і може призвести до підвищеного ризику лейкопенії. Підвищується ризик реакцій гіперчутливості.

Інші засоби для лікування подагри (пробенецид, сульфінпіразон): може виникнути потреба у збільшенні дози урикозуричних засобів, оскільки гідрохлортіазид може підвищувати рівень сечової кислоти у сироватці крові.

Циклоспорин: одночасне застосування інгібіторів АПФ і циклоспорину збільшує ризик пошкодження нирок і гіперкаліємії. Супутнє застосування діуретиків може збільшити ризик розвитку гіперурикемії і подагроподібних ускладнень.

Ловастатин: одночасне застосування інгібіторів АПФ і ловастатину збільшує ризик гіперкаліємії.

Алдеслейкін: посилення гіпотензивного ефекту інгібіторів АПФ.

Засоби, що пригнічують функцію кісткового мозку: підвищується ризик розвитку нейтропенії та/або агранулоцитозу.

Цитостатики, імуносупресивні препарати, прокаїнамід: застосування з інгібіторами АПФ може призвести до підвищеного ризику розвитку лейкопенії.

Цитотоксичні препарати (наприклад, циклофосфамід, метотрексат): тіазиди можуть знижувати ниркову екскрецію цитотоксичних препаратів та посилювати їх мієлосупресивні ефекти.

Пресорні аміни (наприклад, норепінефрин, епінефрин): можливе зменшення відповіді на вплив пресорних амінів, але не настільки, щоб виключити їх застосування.

Барбітурати, діазепам, наркотичні препарати: можливе потенціювання впливу на розвиток артеріальної та ортостатичної гіпотензії.